Про місто, у якому лишаєшся.

Я вже колись писала, що для мене Київ – це місто, у яке закохуєшся не одразу. Його потрібно спробувати на смак, відчути, прожити. Його красиві (і не дуже) вулички потрібно обійти вздовж і впоперек, з ним потрібно зав`язати стосунки, познайомитися з його людьми (зрозуміти їх і прийняти), у ньому потрібно знайти друзів, себе та своє щастя – і тільки тоді всередині тебе зароджується глибоке почуття, яке лишається з тобою надовго, а може, і назавжди.

Я дуже добре пам`ятаю, як хотіла в Києві вчитися, як хотіла сюди приїхати, реалізувати себе і поїхати кудись далі. Студентські роки були дуже неоднозначними і прив`язаними скоріше до університету, ніж до самого міста. Я сприймала його більше як місто-столицю, у якій можна здобути кращу освіту, як місто великих можливостей і розумних цікавих людей (принаймні так здавалося в 16 років =). Спочатку я відносно мало ним гуляла, часто їздила додому і не дуже переймалася тим, що колись тут буду жити. Але Київ поступово і ненав`язливо робив свою справу: заманював мене у незвичайні місця, показував свої стіни і будинки, давав відчути щасливі моменти, дарував друзів, дарував ті самі можливості, сміявся зі мною і плакав, надихав і наповнював. Тому з часом (через чимало років, переживань і подій) він став для мене дуже близьким і дуже моїм.

У будь-яку пору року Київ чудовий, але восени він неймовірний.  Тому, якби мене запитали, коли сюди варто приїжджати, я б точно відповіла, що у вересні чи жовтні. Давно восени я приїхала підкорювати це місто, а воно згодом підкорило мене. Усе справедливо.

Хороший осінній день гарантовано, якщо просто вийти зі станції метро Льва Толстого (чомусь завжди, коли говориш/пишеш про цю станцію, уникаєш слова “площа”), піднятися до парку Шевченка, прогулятися парком до трамвайчика з кавою, у його вікні побачити відображення жовтого корпусу ІФ, перейти вулицю і попрямувати Володимирською, постояти кілька хвилин біля Оперного, не поспішаючи пройти Золоті ворота і Софійську площу, а далі обійти Михайлівський собор і потрапити на Володимирську гірку, з якої на фунікулері спуститися до Дніпра, чи звернути на Трьохсвятительську і спуститися на Хрещатик. Такий звичайний маршрут, яким ходили і ходять мільйони людей, восени стає особливим завдяки кольорам, світлу, небу і настрою Києва (і це лише один маршрут, а їх у Києві безліч).

Цієї осені мені найбільше хотілося гуляти містом, дихати ним і відчувати його. Я дуже хотіла, щоб воно мене перезавантажило і підтримало. І ця золота краса, ці будинки, вулиці, стіни знову зробили свою справу. Як і колись зробили, як і завжди роблять.

P. S. Вчора знову обійшла півміста, але нічого не фотографувала, бо була хороша компанія, яку не хотілося турбувати зайвими спалахами, але Київ з його погодою “sweet November” став найкращим фоном для душевних багатогодинних розмов. Люблю це місто, у мене все =)