Мені завжди дуже образливо за Єгипет і Туреччину, які часто пов’язують лише з олінклюзівом, одним типажем туристів та очевидними стандартними курортами. У такому досить лінивому відпочинку не бачу нічого поганого, тому що все залежить від бажання, можливостей і стану душі й тіла. Чесно, не розумію, коли підсміюються над тими, хто купує путівки та їде в готель на 7–10 днів, щоб просто розслабитися. Але я дуже за те, щоб вивчати країну глибше й бачити в ній щось більше за басейни і красивий номер. Нещодавно разом із хлопцем поїхали розвідати відому вже на весь світ (особливо після випуску Дудя =) Лікійську стежку. Враженнями, інформацією та фотографіями ділюся з вами.

До Лікійської стежки в Туреччині я була лише раз – у Стамбулі. Прекрасне місто, яке довго не відпускає і яке нереально вивчити за кілька днів. Раджу відвідати – вам однозначно сподобається стамбульський вайб, Ая-Софія, Босфор, котики й балик екмек, з’їдений прямо на вулиці.

Лікійська стежка – це трохи інше, це маршрут історичною самобутньою Лікією. По-перше, вона дуже довга, тягнеться на більш ніж 500 км, починається в Олюденізі (біля Фетхіє, Мугла) і закінчується в Анталії. По-друге, потрібно досить багато часу, щоб її всю обійти, тому більшість туристів (і ми зокрема) досліджують за раз лише якусь обрану частину (чи західну – з боку Мугли, чи східну – з боку Анталії). Таке собі порційне смакування античністю =)

Зазвичай таку подорож планують заздалегідь, моніторять квитки, продумують місця, які хочеться відвідати. У нас усе склалося спонтанно та якось швидко, але бажання вирватися з буднів і полетіти назустріч горам і морю перебороло всі роботи, перешкоди та труднощі.

Найкраще, як на мене, – те, що маршрут пролягає над Середземним морем і ти можеш постійно ним милуватися (якщо не піднімаєшся високо вгору), тому краєвиди тут – як кіно. У першу ніч, наприклад, нам пощастило зупинитися в Долині метеликів, ми були виснажені й замучені через брак сну (летіли вночі) і води, але захід сонця був неймовірний. Зараз я це добре розумію. Finally =)

Дуже цікавий досвід для мене – проживання в кемпінгу. Ставиш намет і йдеш у душ =) Ніколи раніше з таким не стикалася. Тут тобі й музика, і лаунж-зона з м`якими диванчиками та величезними подушками, і вай-фай, і гаряча вода, і суміш різних людей, і вже готовий вогонь для приготування обіду.

Коли йдеш маршрутом (особливо під гарячим сонцем – до речі, усі, хто казав чи писав, що Лікійську стежку слід підкорювати у квітні чи вересні–жовтні, ви були праві!), важко не спокуситися на мандариновий фреш у гірському селі. Turkish coffee у затінку дерев теж чудово бадьорив. Ну а люди нам траплялися просто прекрасні: тут вас ніхто не хапає за руки, щоб продати найкращий у світі (сусідній не такий, ні =) рахат-лукум, тут усі ввічливі, привітні, скромні та водночас дуже зворушливі.

Головною точкою нашої поїздки став Paradise Beach, до якого перехід був не зовсім простим, але місце було того варте. Назва повністю себе виправдовує – дикий довгий пляж серед гір, море кольору неймовірної бірюзи, людей мало – лише туристи, які таки вирішили сюди дійти. Більшість із них лишається на ночівлю в кемпінгу зверху, тому ввечері пляж належить тільки найвідданішим sea lovers. Загалом ще раз зробила для себе висновок, що ми, люди, такі щасливці, адже в нас є можливість досліджувати цей світ по-різному, фотографувати його оком, серцем і камерою, а потім ділитися й переглядати свої heartbreaking листівки, що одразу переносять нас у подорож. Туристка з рюкзаком я така собі, але навіть я готова іноді забути про весь комфорт заради краєвидів і прихованих куточків-скарбів.

Після Paradise Beach ми ще відвідали античне місто Патару з його піщаними безкрайніми дюнами та каньйон Сакликент, а також в останній день політали на парапланах в Олюденізі. Я спочатку думала, що останній день треба провести на релаксі, але параглайдинг став одним із найбільших вражень. Побороти свої страхи, злетіти на горі Бабадаг і парити в повітрі на висоті 2000 м над Блакитною лагуною і двома морями (Егейським і Середземним), а ще поспілкуватися з класним інструктором про його екстремальне 13-річне життя і прослухати індивідуальну екскурсію під час польоту – це вогонь і вогонь! За досвід вдячна своєму хлопцеві, який із самого початку вніс параглайдинг до to-do list у Туреччині.

Ще хочу поділитися ось чим. Чи то я відвикла від повноцінних відпусток за останній рік, чи то я забагато працювала навесні, але тільки зараз мандрівка мене наздоганяє, тобто тільки зараз я можу її повністю оцінити. Тому бути в моменті – найважливіший скіл сьогодні, як виявилося. Відключитися від робіт, курсів і рутини та дозволити собі насолоджуватися небом, морем, горами й сочевичним супчиком від приємної господині в кемпінгу, гратися з кумедним собакою в маленькому сімейному готелі у Фетхіє, куштувати томатний мармелад у Гелеміші й дивуватися, що таке взагалі існує; а ще стрибати у прохолодних хвилях у Патарі та вигрівати своє тіло на щедрому сонці під звуки місцевих овець і баранців – щастя, щастя і щастя.

Усім – літа!

Авторка та редакторка: Олена Потіха