Про моє листопадове літо.

Хочу залишити тут фото з африканських канікул як нагадування про те, що, куди б ми не їхали – до Житомира, Львова, Парижа, Стамбула, до Єгипту чи на Сейшельські острови, в Азію, Австралію, Південну Америку тощо – ми всюди насамперед беремо себе. І все, що ми бачимо чи відчуваємо, ми теж пропускаємо через себе. Тому кожна наша подорож (на популярні курорти чи в далекі незнані світи) може стати естетичною кінострічкою, у якій кожен кадр – це шматочок раю, любов і маленький шедевр.

Лише ми вкладаємо красу в те, що нас оточує, і дуже-дуже часто справа не в місті чи країні, а в тому, що в нас всередині.

Листопадове літо, від якого я нічого не очікувала і в яке втекла, бо так і не змогла (на жаль) полюбити цю осінь, стало ніби добрим старим улюбленим кінофільмом, який хочеться переглядати й посміхатися знову і знову.

Авторка та редакторка: Олена Потіха