Я, звісно, розумію, що тексти, які зараз з мене ллються якимось дивним безкінечним потоком, не дуже комусь потрібні. Ну правда, тут би розібратися з усіма новинами, фейками, повітряними тривогами, інструкціями та синдромами, які переслідують нас 24/7. Але оскільки все-таки цей потік слів (чи сліз) із мене ллється і я (ми всі) переживаю такий досвід уперше (ми всі), то вирішила залишити свої замітки про війну і тут.

21 день війни. Здуріти. Коли в лютому 2020 року всі говорили про невідомий далекий вірус, який зрештою підзіпсував нам усім життя, ніхто навіть подумати не міг, що в лютому 2022 року станеться щось набагато гірше і трагічніше (мій внутрішній стан зараз і в 2020 році – це небо і земля). Спочатку я була дуже спокійною, а на день 14 чи 15-й мене накрило з головою – тло з постійними звуками сирен, вибухів і пострілів таки взяло своє. Мабуть, уперше я настільки тонко відчула крихкість свого існування, всесвітню несправедливість і жагу до життя.

Усе, що відбувається з Україною зараз – це якийсь нетфліксівський серіал наживо (кого там сильно вразила «Гра в кальмара»?), у якому ми всі чомусь маємо брати участь і який ми не можемо просто так вимкнути чи скасувати підписку. Щоранку до прочитання новин мені іноді навіть вдається пожартувати в чаті з колегами, а після перегляду кадрів зі зруйнованими будинками, школами, лікарнями, станціями метро тощо – весь день тримається на ниточках (міцних, але ниточках).

Звісно, не час розкисати, не час бути слабкими і не час себе жаліти, але цей дивний липкий стан ти не можеш від себе відділити: ти в ньому, а він – у тобі. Ми всі сильні, надзвичайно сильні, ми зараз робимо неможливе, навіть коли просто намагаємося продовжувати жити і дбати про близьких, але це не означає, що ми не боїмося чи не розмірковуємо над тим, а що ж буде далі.

Багато хто не розуміє, чому я досі знаходжуся там, де знаходжуся, чому не поїду десь у безпечніше місце. Не знаю, усе ніяк не можу сформулювати в голові та проартикулювати причину. Здається, що місце моє буде безпечним завжди. Я не виключаю, що доведеться кудись тікати, хоча саме «тікати» дуже б не хотілося.

За 21 день війни ти дізнаєшся про себе немало. Виявляється, що твій патріотизм щирий, що символи твоєї країни попри те, що на них полюбляють спекулювати, тобі дуже близькі; що тобі болять усі міста від Львова до Маріуполя і від Чернігова до Херсона; що ти пишаєшся тим, що ти українець/українка (так, це суперсила!); що в тобі є крила, і воля, і любов; що ти переживаєш за кожного, хто зараз бореться за Україну, і засинаєш з думкою про перемогу. Ніхто не здатний цього змінити. Ніхто. Це закладено в ДНК. Де б ми не опинилися під час цієї війни, наша ДНК з нами.

Я дуже сподіваюся, що скоро ми зможемо нормально жити. Так, як хочемо. Дуже сподіваюся, що над нами перестануть літати ракети. Дуже сподіваюся, що про нас світ говоритиме голосно і завжди. Дуже сподіваюся, що ми самі про себе говоритимемо голосно і завжди. Тому що так має бути.

Сергій Жадан писав: «Потім усе стане на свої місця і літньому вечору не буде кінця». І я йому вірю.