Про весну-2022.

24.02.2022

За один ранок (буквально за декілька годин) усе стало неважливим. Усе. Робота, досягнення, невдачі, старі образи, нез’ясовані стосунки, лайки в соцмережах, коментарі в соцмережах, неприємні ситуації, неприємні розмови. Усе.

За один ранок (буквально за декілька годин) усе стало неважливим. Усе, крім твого життя і життя твоїх найближчих. Дуже не хочеться розуміти це такою ціною, але чомусь значимість твого неідеального прекрасного життя ти усвідомлюєш саме так.

За один ранок (буквально за декілька годин) усе стало неважливим. Усе, крім підтримки, любові та повідомлень, які пишеш рідним, друзям, знайомим і незнайомим, тому що дійсно хвилюєшся, дійсно хочеш потримати за руку, обійняти і сказати, що все буде добре.

Моя колега останній рік (чи більше вже) за будь-якої нагоди бажає всім нормального Нового року, нормальної відпустки чи нормальних вихідних. Ця нормальність – щось ніби дуже абстрактне і водночас щось дуже всім зрозуміле й бажане, адже всі вже і звикли, і втомилися від ненормальності подій, яка нас оточує і ніяк не відпустить.

Дуже хочеться жити своє маленьке і найкраще в світі життя нормально: планувати подорожі, писати статті, працювати з брендами, танцювати, ходити на курси, ходити на побачення, вчити мови, купувати додому меблі, завести нарешті собаку, зустрічатися з подружками і при цьому всьому не боятися, що ти заразиш когось, захворієш сам чи що буде війна (останнє в голові досі не вкладається!).

P. S. Найбільше дивує те, що попри вибухи, хаос і весь цей абсурд у стилі «Чекаючи на Ґодо» ти лишаєшся спокійним і просто збираєш необхідні речі в рюкзак. Це все дуже і дуже страшно. Сподіваюсь, що скоро це все закінчиться. Обіймаю кожну/ого!

Текст написано в перший день повномасштабного вторгнення. Дуже спонтанно і дуже не емоціях. Тоді ще не було зрозуміло, як розвиватимуться події. Але всім було зрозуміло, що війна, повноцінна, страшна, кривава, сюрреалістична, розпочалася.

УКРАЇНА

1

Перший день став справжнім випробуванням. Ніякої ясності, суцільний біль і шок. О годині десятій я вийшла на вулицю. Здавалося, нічого не змінилося, але змінилося все. Одні люди пили каву з паперових стаканчиків, перемовлялися та підіймали голову в небо, інші – стояли в черзі до аптек чи зоомагазинів і так само подивлялися вгору. Я просто скиталася вулицями, тому що завжди багато ходжу, коли хвилююся, а потім теж зайшла до кав’ярні, щоб купити кави додому. Дивно, що тоді я взагалі могла думати про каву, про свої ритуали, про рутинне життя. Як цікаво все-таки працює наш мозок.

Дівчинка-бариста мені щиро посміхалася, розпитувала, який сорт я люблю, як я зазвичай заварюю каву і скільки грамів потрібно змолоти. Вона була дуже милою і зовні навіть досить спокійною, але на обличчі було стільки тривоги, що й не описати словами. Мабуть, на моєму було не менше. Вона подала мені пакетик і сказала: «Гарного дня!». На секунду я завмерла, і дівчинка-бариста завмерла, тому що ми обоє дуже добре усвідомлювали, що тепер невідомо, коли взагалі той гарний день настане.

2

Дорогою додому я ще зайшла в магазин купити якихось круп. До Новусу стояла величезна черга, всередину пускали обмежену кількість людей. Я не стала чекати і покрокувала до меншого супермаркету. Туди можна було потрапити одразу.

Я не знала, чи буду виїжджати, як довго лишатимусь біля Києва, скількома продуктами варто запастися. Мною керував рефлекс виживання, тому що навколо всі метушилися, хапали з полиць усе підряд, пакували в сумки, швидко розплачувалися і зникали. Напевне, переживали, що їжі потім не буде. Я намагалася не панікувати й обрала найнеобхідніше. Дійсно, ми з коханим не вирішили ще, що робитимемо далі, тому в той момент інтуїтивно відчувалося, що багато купувати поки не треба.

Удома я нарешті випила кави, почитала новини (звичка, яка відтепер стане невід’ємною частиною життя всіх українців – тих, хто залишиться, тих, хто поїде, тих, хто покинув країну багато років тому), перевірила робочу пошту. Подруга написала, що, можливо, це все диверсія, можливо, все проясниться сьогодні, можливо, це провокація. Хм, люди, які вже під’їжджали до Львова, мабуть, так не думали.

Коханий повернувся за годину, і ми почали міркувати, де проведемо ніч. В інтернеті я знайшла купу різної інформації. Одні джерела радили обов’язково ховатися в укриття, інші – лишатися вдома, тому що в Україні немає нормальних бомбосховищ. Ми сходили в школу поблизу й розпитали в охоронця про підвали, він нам повідомив, що можна на ніч приходити, але чимало людей уже зайняли місця. Ми ще трішки постояли, поговорили і пішли додому. Попереду нас чекала перша ніч під час війни, яка переросла у другу, третю, десяту, двадцяту, тридцяту…

3

Ну що вам сказати… У темні часи видно світлих людей. І це те, що вам потрібно знати про українців. На тлі постійних вибухів, обстрілів і нереального рівня тривоги:

• колега допомагає безногому безхатьку, який третій день лежить на зупинці неподалік від її будинку, спостерігає за бойовою технікою та нікуди не рухається
• подружка пише, що не витримує скавчання сусідської собаки – яку господарі просто лишають на ніч удома, а самі йдуть в укриття – і, якби могла, забрала б її собі й доглядала б за нею
• інша подружка записує сторіз для своїх російських однокласників, щоб ті розуміли ситуацію
• ще одна подружка з Канади пише: «Лєна, як у тебе з грошима?»
• практично кожен третій, кого я знаю і за ким спостерігаю в соцмережах, регулярно надсилає кошти на українську армію
• сусіди купують їжу іншим сусідам (навіть ті, які роками сварилися через якісь дрібниці)
• багато хто приєднується до різних каналів чи створює сам канали/платформи, що боряться з російською пропагандою та поширюють коректну інформацію для іноземців
• вранці, вдень, увечері всі роблять перекличку в дружніх/робочих чатах, щоб дізнатися, чи все в нормі (відносно, звісно)
• місцеві на кордонах виносять біженцям чай, каву та перекус, а ті зі свого боку ремонтують щось у хатах
• багато хто волонтерить, здає кров чи розвозить необхідні речі та їжу військовим і пораненим у лікарні

У темні часи видно світлих людей. І це те, що вам потрібно знати про українців.

4

Улітку я планувала поїхати на вихідні до Чернігова. Багато чула, як гарно оновили це місто і що точно варто там побувати. Обрала навіть готель на букінгу, в якому мені б хотілося зупинитися. І не поїхала.

Кілька років тому я була на танцювальному фестивалі в Харкові, але за класами та вечірками так і не встигла там погуляти. Бачила місто лише з вікна таксі. Пообіцяла собі обов’язково повернутися навесні, щоб нормально, не поспішаючи вивчити кожен куточок. Не повернулася. Потім з’їздила в Харків на один день у відрядження. Був січень, така собі погода і катастрофічно мало часу, щоб нормально все роздивитися. Знову пообіцяла собі сюди приїхати. І не приїхала.

Цього січня я дуже хотіла з’їздити в Одесу, щоб уперше в житті подивитися на зимове море. Так і не взяла квитки, а потім захворіла ковідом.

За два-три дні до початку війни я дуже думала про весну і про те, що нарешті буде тепло і нарешті можна буде днями-ночами насолоджуватись улюбленим Києвом (ніколи, ніколи не набридає!).

Я дуже вірю, що війна закінчиться і ми все відбудуємо. Будемо подорожувати та нарешті щиро та по-справжньому пишатимемося всіма нашими містами. Але поки Україна у вогні. Гинуть люди. І це треба терміново зупинити!

SO MUCH PAIN!

5

Ночі проживати найважче. Якщо раніше вони асоціювалися зі сном і відпочинком, то тепер – це каторга. Невідомо, які новини прочитаєш уранці. Невідомо, чи прокинешся. Невідомо, чи прокинуться твої рідні.

Я дуже погано сплю, мало, ривками, постійно прокидаюсь, перевіряю чати й телеграм-канали. Засинаю насправді десь о годині третій-четвертій. Іноді будять обстріли чи ППО, іноді – сирени. Так склалося, що ми чуємо вибухи і в Києві, і у Василькові, і в Бучі/Ірпені. У нас поки що порівняно тихо, але коханий днями бачив ракету в небі – ракету, яка летіла вбивати українців. Якось я так втомилась від цих трагічних ночей, що міцно заснула і проспала аж шість годин поспіль. Уранці стало соромно, тому що багато людей такої можливості зараз не мають. Але маю визнати, що одночасно мені й полегшало. Я набралася сил, прибрала у квартирі, прогулялася, більш-менш нормально поїла.

Буденні речі стали розкішшю. Недоступною розкішшю.

6

Я зараз частіше тримаю зв’язок зі своїми, ніж раніше, що, напевно, логічно. І всі мої пишуть, що нині переживають дуже змішані відчуття. Це якийсь мікс страху, провини, відчаю, злості (+ іноді радості за наших) і апатії. Я з усіх сил намагаюся триматися, але в мене те саме насправді.

Коли ти прокидаєшся під звуки вибухів, коли постійно чуєш сирени, коли тобі здається, що ти нічого корисного не робиш чи робиш недостатньо, коли годинами скаржишся на канали з російською пропагандою, а телеграм вирішує їх не блокувати під час війни; коли кидаєш кошти на армію і водночас думаєш, чи отримаєш наступну зарплату; коли після чергових новин пишеш найріднішим, чи з ними все гаразд і чекаєш відповідь нереально довгих 5 секунд; коли підписуєш петицію про закриття НАТО неба над Україною і не бачиш ніякого результату; коли тремтять руки і все всередині; коли намагаєшся працювати, але не виходить, тому що знову брифінги, новини, повітряна тривога; коли раз у день стабільно міркуєш над тим, що, можливо, варто поїхати на захід чи за кордон; коли раз у день стабільно міркуєш над тим, що варто обов’язково лишитися; коли вивчаєш матеріали, в які укриття бігти, що робити в разі обстрілів, бомбардувань, а тепер ще й можливої радіаційної аварії; коли дивишся кадри зі зруйнованими будинками/містами – важко в принципі бути в адекватному стані. Усі ці мемчики про те, що колись у резюме в графі про стресостійкість ми просто вказуватимемо «українець», дуже і дуже в тему.

Прочитала в пабліках, присвячених психології, що все, що з нами відбувається, – це нормально. Від страху до апатії. Не можна себе картати, тому що зараз основна мета – себе вберегти і про себе подбати (кисневу маску одягаємо спочатку на себе, а потім уже допомагаємо іншим, пам’ятаєте?).

Будь-які емоції – це нормально. Будь-які переживання – це нормально. Будь-які думки – це нормально. Будь-які дії і недії – це нормально. Навіть якщо зараз хтось не бере суперактивної участі в боротьбі з окупантами (з багатьох особистих причин), він/вона все одно щось робить для близьких (це однозначно) + зможе надолужити, коли все закінчиться. Адже, коли все закінчиться, нам усім потрібно буде добряче попрацювати.

7

Учора подружка написала: «Як ти це все переживаєш, твоя тонка душа, мабуть, так відчуває весь цей жах?».

І я подумала: може, наші тонкі душі якраз найсильніші, може, саме вони якраз і здатні це все винести, тому що тонка душа – як своєрідна гарантія, що після цього всього ти все-таки зумієш лишитися собою?

I hope so. I really do.

8

21 день війни. Здуріти. Коли в лютому 2020 року всі говорили про невідомий далекий вірус, який зрештою підзіпсував нам усім життя, ніхто навіть подумати не міг, що в лютому 2022 року станеться щось набагато гірше і трагічніше (мій внутрішній стан зараз і в 2020 році – це небо і земля). Спочатку я була дуже спокійною, а на день 14 чи 15-й мене накрило з головою – тло з постійними звуками сирен, вибухів і пострілів таки взяло своє. Мабуть, уперше я настільки тонко відчула крихкість свого існування, всесвітню несправедливість і жагу до життя.

Усе, що відбувається з Україною зараз – це якийсь нетфліксівський серіал наживо (кого там сильно вразила «Гра в кальмара»?), у якому ми всі чомусь маємо брати участь і який ми не можемо просто так вимкнути чи скасувати підписку. Щоранку до прочитання новин мені іноді  навіть вдається пожартувати в чаті з колегами, а після перегляду кадрів зі зруйнованими будинками, школами, лікарнями, станціями метро тощо – весь день тримається на ниточках (міцних, але ниточках).

Звісно, не час розкисати, не час бути слабкими і не час себе жаліти, але цей дивний липкий стан ти не можеш від себе відділити: ти в ньому, а він – у тобі. Ми всі сильні, надзвичайно сильні, ми зараз робимо неможливе, навіть коли просто намагаємося продовжувати жити і дбати про близьких, але це не означає, що ми не боїмося чи не розмірковуємо над тим, а що ж буде далі.

Багато хто не розуміє, чому я досі знаходжуся там, де знаходжуся, чому не поїду десь у безпечніше місце. Не знаю, усе ніяк не можу сформулювати в голові та проартикулювати причину. Здається, що місце моє буде безпечним завжди. Я не виключаю, що доведеться кудись тікати, хоча саме «тікати» дуже б не хотілося.

За 21 день війни ти дізнаєшся про себе немало. Виявляється, що твій патріотизм щирий, що символи твоєї країни попри те, що на них полюбляють спекулювати, тобі дуже близькі; що тобі болять усі міста від Львова до Маріуполя і від Чернігова до Херсона; що ти пишаєшся тим, що ти українець/українка (так, це суперсила!); що в тобі є крила, і воля, і любов; що ти переживаєш за кожного, хто зараз бореться за Україну, і засинаєш з думкою про перемогу. Ніхто не здатний цього змінити. Ніхто. Це закладено в ДНК. Де б ми не опинилися під час цієї війни, наша ДНК з нами.

Я дуже сподіваюся, що скоро ми зможемо нормально жити. Так, як хочемо. Дуже сподіваюся, що над нами перестануть літати ракети. Дуже сподіваюся, що про нас світ говоритиме голосно і завжди. Дуже сподіваюся, що ми самі про себе говоритимемо голосно і завжди. Тому що так має бути.

Сергій Жадан писав: «Потім усе стане на свої місця і літньому вечору не буде кінця». І я йому вірю.

9

Уперше я серйозно задумалася про те, що варто поїхати з Київської області, коли прочитала новину про зґвалтування. Пам’ятаю, у мене аж руки похололи. Ну невже в 21 столітті ми і з цим стикнемося?

У новині йшлося про те, що російські солдати ввірвалися в будинок подружжя, вбили чоловіка і зґвалтували його дружину. Усе. Світовий баланс порушено повністю. Пояснень, як таке могло трапитися в центрі цивілізаційної Європи, не залишилося. Звідки це Середньовіччя і ця тваринність?

Подруга, яка виїхала на південь України, написала, що випадків зґвалтування насправді дуже багато (вона чула про Херсонську область), і вони вже родиною кілька днів їх обговорюють, просто гучно про це поки що не повідомляють, адже немає офіційних підтверджень такому звірству.

Після новини з’явилося багато інформації від психологів, як варто себе поводити під час зґвалтування, щоб уберегти свою психіку. Я читала це і водночас думала: ну чому мені треба це все знати? А все просто: жертвою зґвалтування російськими солдатами могла стати будь-яка жінка в Україні. Потім виявилося, що і будь-яка дитина. А ще згодом ми дізналися – що і будь-який чоловік.

Багато хто називає зґвалтування побічним ефектом чи таким собі наслідком війни, мовляв, так завжди в історії було. Я ж називаю це – страшною-страшною трагедією.

10

Місяць війни в Україні.

Місяць спалених міст, невинних жертв і жахливих сирен. Місяць ворожих і панічних атак. Місяць гордості та страху за свою країну. Місяць невизначеності та місяць свободи, яку не відібрати. Місяць безпорадності та місяць рішучості. Місяць «як ти?» і «чим я можу тобі допомогти?». Місяць болю та місяць сліз. Місяць ненависті та місяць добра. Місяць війни в Україні.

Я продовжую вірити в перемогу, але розумію, що, на жаль, завтра це все не закінчиться (хоча, може, раптом?). Я лише дуже-дуже надіюся, що ми всі НЕ почнемо сприймати війну як належне, як умови, в яких потрібно вчитися жити. Я дуже надіюся, що ми НЕ почнемо адаптуватися до цієї реальності, тому що це точно-точно-точно НЕ наша реальність.

11

Жахливо, жахливо, жахливо вийти на вулицю й побачити будинок неподалік, у який влучив снаряд. Звук, який я почула вночі, я ніколи не забуду – уперше я зрозуміла, як це – коли серце обривається. Буквально.

Картинка – мов у кіно: величезна дірка в стіні, зруйновані балкони, вибиті вікна, зокрема й у будинку навпроти. Через кілька хвилин пролетіла ракета, яку збила ППО, – у небі залишилася довга смужка диму.

Ми всі дуже смертні, дуже тендітні. Ми – мов келишки для вина, правда ж?

12

Найголовніше, як на мене, крім перемоги – залишитися психічно здоровими людьми. Це буде наша особиста перемога над війною.

13

Так хотіли весни
Без турбот, без чуми,
Та вона не прийшла,
Бо війна.

Так хотіли тепла
І мирного тла.
Ні тепла, ні житла
Нема.

Усі дні — як один.
Без хвилин, без годин.
Тільки чути завжди:
«Як ти?».

Ми усі — із «як ти»,
Із надій і весни.
Ми не хочем чуми —
Війни.

14

Уже майже два тижні я знаходжуся не в Україні. Поїхала після того, як снаряд потрапив у ледь не сусідній будинок і я остаточно втратила сон. Така банальна історія під час війни і така не варта уваги після всіх кадрів із Бучі, Ірпеня, Бородянки, Гостомеля тощо. Але я рада, що в мене є друзі, які можуть покликати до себе, прийняти в будь-якому стані і ще сказати: ти їж і спи, усе буде добре. Я вже писала якось, що наше коло спілкування після війни дуже зміниться, та найдорожчі будуть з тобою завжди.

Коли ти їдеш зі своєї країни не з власної волі, навіть якщо точно розумієш, що це тимчасово, кожна деталь розбиває твоє серце на друзки: і побачений київський вокзал (дуже сумне видовище); і розмови пасажирів про те, чим вони займатимуться в Європі; і смс «Втікаєш від війни в Україні – ми гарантуємо тобі захист»; і слова прикордонника «Пані є одна?»; і їжа від волонтерів; і куплений квиток на автобус якимось незнайомим хлопцем, і фраза таксиста «Ничего, после всего этого у вас будет такой расцвет, вот увидите».

Зараз я трохи приходжу до тями, п’ю каву з мафіном і маю розкіш гуляти прекрасним містом, яке ніколи не вважала прекрасним взагалі-то. Як багато відкриттів на цій війні, навіть таких. Але все одно я досі не можу зрозуміти, чому тут так мирно, а в нас ні. Чому тут життя продовжується, коли в нас війна. І ця несправедливість теж розриває серце. 

Я не знаю, скільки нам ще це треба витримувати. Скільки ще страшних новин про зруйнування міст, зґвалтування жінок/дітей і обстріли цивільних українців, які, наприклад, стояли в черзі за хлібом, ми прочитаємо? Скільки ще перехоплених розмов окупантів зі своїми дружинами ми почуємо? Скільки ще фото/відео з якимись нереальними жахіттями ми побачимо? Чому це відбувається з нашою країною? Чому в нас такі неадекватні сусіди? Чому росіяни підтримують цю війну і ніяк не зроблять у себе державний переворот? Чому світ так повільно реагує і так довго роздумує? Чому таке коїться в Маріуполі й Харкові? Чому дехто засуджує тих, хто поїхав? Чи повернуться в Україну всі ті, хто поїхав? Як довго ми все відбудовуватимемо після перемоги? Коли ми перестанемо боятися ходити в ліс чи на річку через міни? Коли ми зможемо нормально спати? Коли ми зможемо планувати майбутнє? Чому зараз так багато хто пише про добре серце і вміння пробачати? Невже не можна відчувати злість, розпач і ненависть, коли ти бачиш замість свого житла дірку в землі? Як хтось може знати, що зараз краще, а що гірше?

Купа-купа запитань. Мабуть, час їхати додому.

P.S. Збиралась ось днями взяти квиток до Києва – і знову сталися вибухи, і знову вони прямо недалеко від мого будинку, хай йому грець.

ПОЛЬЩА

15

Поїхати з України під час війни мені було дуже важко. Здавалося, що це найскладніше рішення в моєму житті. Почуття провини та сорому рвали мене на частини, тому що, виходить, я залишала вдома, власне, свій дім (навіть два), батьків, коханого та друзів. Перед дорогою я всю ніч не спала, крутилася та все думала про те, що вранці напишу подрузі, яка покликала мене до Варшави: слухай, не можу, не можу до тебе приїхати.

Я сумнівалася та картала себе до останнього: коли складала речі, коли снідала (чи робила вигляд, що снідаю), коли чекала міжміську електричку (до центрального вокзалу тоді було дістатися непросто), коли сиділа в залі очікування. Сльози текли всередині мене цілими незбагненними струмками, але зовні я була спокійна, бо всі емоції та ридання не клеїлися до ситуації. Мій коханий сидів поруч зі мною та мовчав, тому що в нього теж не було слів на все це. У той момент, мабуть, усі слова на Землі закінчилися, і здавалося, що навіть наша любов закінчилася, бо у світі точно стався якийсь збій. І з нами обома начебто стався якийсь збій, і з усіма українцями теж.

Можна безкінечно повторювати, що напад Росії був запланованим і очевидним, але ми не вірили, що це станеться, адже це б означало, що в житті взагалі немає сенсу та справедливості. А в ньому дійсно, виявляється, немає сенсу та справедливості.

16

Перше, що кинулося мені в очі, коли я сіла в потяг «Варшава–Пшемишль» – речі, багато речей, які українці везли із собою за кордон (від клітчатих великих сумок і валіз на колесах до рюкзаків і сумок із ноутбуками). Таке враження, що люди намагалися не лише себе врятувати, а й усе своє нажите майно, а ще – люди були готові скитатися світом, скільки буде потрібно, бо війна завтра не закінчиться.

Друге – документи, точніше їхня відсутність. Багато пасажирів не мали біометричних паспортів, а лише внутрішні чи свідоцтва про народження. Стан мій був не найадекватніший з усіх можливих, адже все навколо відбувалося наче в тумані, але я встигла це помітити, бо пасажири із внутрішніми документами якось дуже довго проходили митницю. Я ще тоді подумала: це ж треба, напевне, дехто тільки зараз побачить Європу. І стало дуже сумно, тому що перший закордон у цих людей асоціюватиметься не з відпусткою, пригодами і враженнями на все життя, а з обстрілами, сиренами та ракетами. Я так сильно про це задумалася, що волонтерка підійшла до мене і попросила сховати паспорт у сумку, тому що «ну знаєте, на вокзалах усяке буває, дівчино!». Усе-таки, коли тобі дуже погано, всесвіт (себто люди навколо) про тебе дбає.

З тієї ночі я ще добре пам’ятаю свої відчуття. Мені так не хотілося ночувати на вокзалі чи десь у місті, що я з усіх сил намагалася розвідати, коли ж буде потяг/автобус на Варшаву. Ми прибули в Пшемишль досить пізно, тому що сталася якась проблема на кордоні, і найзручніший транспорт уже поїхав. Але в мені було так багато бажання покинути якнайскоріше це безрадісне місце (початкове місце зупинки мільйонів українців-біженців), що якимось дивом я знайшла автобус до Варшави – і якийсь хлопець купив мені на нього квиток. Попереду в мене була ще ціла холодна квітнева ніч подорожі, але я знала, що вже скоро опинюся у столиці Польщі, країни з найщирішими волонтерами, які ображаються, якщо ти не поїси і не вип’єш чаю, і побачу свою рідну людину.

17

Перші дні у Варшаві були як сон. Хороший сон. Без сирен, градів, літаків і ППО.

Єдине – я ніяк не могла звикнути до нових (а насправді – нормальних) реалій. До спокійних вулиць, усміхнених облич, заповнених кав’ярень і ресторанів, приємних розмов. Скрізь я бачила прапори України, скрізь для українців був безкоштовний транспорт, скрізь можна було почути слова підтримки. Але серце не переставало стискатися, тому що в голові постійно прокручувалося це кляте запитання: «Чому ми? Чому саме ми з усіх європейців маємо це переживати?».

18

Потроху зцілюватися я почала, коли стала багато гуляти Варшавою. Місто виявилося прекрасним і таким естетичним. Колись була тут лише раз – і тоді, можна сказати, зовсім його не пізнала й не оцінила. А тут випала нагода гуляти й гуляти. Весна була холодна, квітень не був квітнем, але це не зупиняло. Майже 40 днів я просиділа вдома, тому нарешті моє тіло могло відчути себе рухливим, легким і живим.

Одного разу набережною я дійшла до бібліотеки Варшавського університету і піднялася на дах подивитися на сад. Дивовижне місце. Добре було б, якби всі бібліотеки світу були такими. У саду на даху було чимало людей, зокрема і українців. Вхід був безкоштовний, тому, звісно, місце відвідували і студенти, і просто жителі Варшави, і туристи, і ми, українці-переселенці, українці-біженці.

Я стояла серед жовтих квітів, які у Варшаві можна побачити всюди і назви яких я, на жаль, не знаю. І так мені було красиво в той момент, так мирно і так добре. Це вперше мене трішки відпустило з 24 лютого. Уперше.

Через тиждень, коли я з’їхала від подруги та заселилася в готель, я вперше від початку війни сильно розплакалася. По-справжньому. На рівному місці розплакалася. Мабуть, нарешті прийшов час це зробити.

19

Цікаво, коли якийсь час перебуваєш в іншій країні, яка в багатьох сенсах зовсім не схожа на твою, якісь місця відчайдушно починають нагадувати рідні. Я раніше багато про це читала, але завжди думала, що таке відбувається з емігрантами, які роками живуть за кордоном і страждають від ностальгії. Однак, мабуть, під час війни, коли місяць на чужині за рівнем стресу та невизначеності прирівнюється до року, ти помічаєш і відчуваєш щось подібне.

Ось ішла я днями центральною вулицею Варшави (Нови Свят) – і раптом здалося мені, що гуляю я в Києві, вулицею Володимирською. А вчора поспішала вулицею Андерсена до кав’ярні на зум-кол – і на мить провалилася у своє рідне місто і його вулицю Ярослава Мудрого.

Я не знаю, що саме мені так нагадало рідні місця. Чи то форма/колір якогось будинку, чи тінь від дерев, чи я про щось думала, але зненацька на кілька секунд я перенеслася в Україну. Це тривало дуже недовго, але я готова була ридати і посеред вулиці Нови Свят, і посеред вулиці Андерсена. Несправедливо ось так у 21 столітті опинитися далеко від дому і не мати можливості туди повернутися, тому що твій дім зараз – кривава пляма на карті світу. 

There is no place like home, так?

THERE IS NO PLACE LIKE HOME.

20

На тлі війни мені здавалося, що нічого не має значення. Ні прихід весни, ні вихідні, ні свята, ні дні народження. Ми всі застрягли в 24 лютому. Для всіх українців зима продовжувалась і продовжувалась. Але, як виявилося, це не зовсім так.

Великдень я провела з подругою. Ми намагалися цей день якось відсвяткувати. Красиво одяглися, завітали до французької кав’ярні, гуляли королівським парком… Але все було не таким. Ніщо і ніяк не зв’язувалося з українським Великоднем, сімейним, затишним, душевним. Раніше я навіть і подумати не могла, що саме Великдень далеко від дому дасться мені так важко.

Я виросла не в дуже релігійній родині, але якось підсвідомо Великдень для нас мав глибокий сенс. У нашій картині світу це свято завжди було про відродження, про світло, про чистоту, про дім, про щедрий стіл, про обряди, про весну. Щось у цьому святі було таке, що не дозволяло його пропускати чи махнути на нього рукою. Попри складні часи і труднощі ми щоразу були разом у цей день. Ми святкували, нарізали паску, смакували печеною картоплею, пили червоне вино й багато говорили. Дрібниці, такі рідні, такі свої.

У Варшаві про Великдень я не думала, голова була дійсно зайнята іншими проблемами й питаннями. І лише коли він настав, лише коли я сиділа в естетичній французькій кав’ярні з кавою та якоюсь булочкою, що замінила мені паску, я відчула себе маленькою загубленою посеред чужого незнайомого міста дівчинкою – дівчинкою, яка дуже хоче, щоб батьки якнайскоріше знайшли її й забрали звідси додому.

21

Найнеприємніше відкриття про себе під час війни стало усвідомлення, що найлегше мені проживати війну одній. У якийсь момент люди навколо почали мене дратувати. Точніше, не те, щоб дратувати, але я почала дуже втомлюватися від чужих емоцій, слів і думок. Мабуть, я зі своїми не могла розібратися, а тут треба було ще й чиїсь вивозити.

Уперше я це помітила у Варшаві. Я могла годинами гуляти містом і нікого не потребувати. У мене взагалі не було бажання знайомитися чи навіть підходити до українців. Іноді мені за це було соромно, але я фізично не справлялася з розмовами з людьми. Тому часто я уявляла себе туристкою, яка приїхала пожити в Польщі на кілька місяців і отримати цікавий досвід. Ні, я не заперечувала реальність, адже новини я читала щодня і щодня спілкувалася з батьками, тому я добре пам’ятала про війну. Щойно прокидалася вранці, власне кажучи. Але чомусь така закрита поведінка і моя самотність дуже тримали мене на плаву та не давали захлинутися у страшних подіях, а ще оберігали мій розум і моє серце.

Потім це приємне відчуття самотності я відслідкую вже вдома, в Україні, коли я годинами проводитиму час біля річки. Без нікого. Бути наодинці та бути біля води стало для мене ідеальним комбо в той період.

22

Життя не має сенсу. Його треба собі придумати. І повірити в нього. І боротися за нього. Але бувають дні, коли цей сенс придумувати дуже важко, бо те, що відбувається в Україні, не вкладається ні в голові, ні в серці.

В одному з інтерв’ю я почула фразу: після всього побаченого/почутого/пережитого українцями взагалі незрозуміло, як жити далі. Це «як» було не про базові дії, вчинки, діяльність тощо, а про щось глобальніше і значиміше — про пошук змістів і цілей, власне, про віру, про бажання і мрії.

ЯК ЖИТИ ДАЛІ, КОЛИ ТИ ТАК БАГАТО ЗНАЄШ ПРО ЗЛО?

23

Кожен українець зараз – як натягнута струночка. Варто лише доторкнутися – і ця струна чи затремтить, чи заграє, чи заплаче.

24

Щойно я приїхала до Варшави, вирішила ходити на акції, присвячені Україні. Але виявилося, що даються мені такі івенти теж непросто. Якщо комусь вони піднімали бойовий дух і допомагали зняти напругу, а ще зблизитися з іншими українцями за кордоном і зробити свій внесок у війну з Росією, то я на всіх цих акціях просто впадала у відчай.

Так, звісно, я теж відчувала єдність і робила внесок, але всередині мене все розривалося. Усередині я ридала ридма, тому що саме в моменти зборів на площах польської столиці та голосних скандувань я гостро відчувала: вдома війна.

На мене накочувала настільки сильна хвиля емоцій, що я просто не могла з нею впоратися. З першої масштабної акції я пішла через 30 хвилин, на другій – була до кінця, але сонцезахисні окуляри я не зняла ні разу, щоб ніхто раптом не побачив мої сльози, які якось усе-таки пробивалися назовні.

25

Чому справжня весна прийшла, а в моїй країні війна ще не закінчилася? Чому світ досі не може це зупинити?

26

Помічати красу, коли серце розривається на шматки, а в голові — повний хаос із думок, запитань, сумнівів і рішень, — це теж суперсила українців.

Маю визнати, що навіть зараз краса лікує, зцілює і дає дихати; квіти, хоч і розпускаються на диво всім метафізичним законам (здавалося б, весна і війна не можуть існувати в одному часі та просторі), вносять у життя барвисте тло; історична архітектура тішить втомлене від читання новин око; а картини Марка Шагала, які мені довелося побачити на виставці у варшаському музеї, дарують величезне естетичне задоволення.

Що ж, це ще раз доводить, що світло перемагає темряву, добро перемагає зло, краса таки може витіснити з цього світу все потворне, а весна поборить війну. Назавжди! Інших варіантів навіть не розглядаємо.

27

Днями гуляла вже звичними для мене маршрутами і раптом вийшла на галявину з кульбабками.

За 1,5 місяці у Варшаві я так багато бачила різного цвіту – і сакуру, і магнолії, і яблуню, і нарциси, і тюльпани (каштани, щоправда, ще чекали свого часу), але саме кульбабки, ці яскраво-жовті голівки на зеленому килимі, квіти, яким ніхто й ніколи не надавав ніякого значення, тому що вони вважалися бур’янцем, глибоко мене зворушили.  

Ці кульбабки – моє дитинство. З них ми із сестрами плели віночки – у мене ніколи гарно не виходило, якщо чесно, – і вони були для нас головною весняною прикрасою. Про яку не мріють, але яку дуже люблять.

Так захотілося тут, у Варшаві, теж зробити собі віночок. Може б, цього разу вдалося зробити гарно, хто знає. Однак я просто застигла на цій галявині практично в центрі польської столиці – і дивилася-дивилася-дивилася на такі рідні жовті голівки.

28

PROUD TO BE UKRAINIAN.
Коли пишеш ці слова, важко бути непафосним. А пафосним бути дуже не хочеться. Тільки не зараз.

Я, звісно, розумію, що є моменти, які в моїй рідній нації мені не подобаються. Чесно кажучи, їх немало. Є те, що дуже нам заважає жити, є те, що робить нас нещасними і нещасливими, є те, що б я хотіла викорінити на віки вічні. Це кидається в очі і в Україні, і за кордоном.

Однак заразом я ще ніколи не хотіла так сильно написати капслоком – PROUD TO BE UKRAINIAN. Я знаю, що не всі це відчувають, досі не всі українці пишаються тим, що вони, власне, українці. Їм хочеться бути поляками, французами, іспанцями, італійцями, канадцями, але не українцями. Навіть під час війни, а можливо, через неї.

Бути українцем/українкою – непросто. Якраз легше бути кимось іншим. Історія і доля наші такі собі – завжди у крові, завжди в боротьбі. Ми якось дуже всім заважаємо: і мова наша, і амбіції наші, і ми самі. Нас постійно намагаються знищити, роздавити й довести, що ні країни нашої, ні культури нашої, ні традицій наших, ні нас самих немає. Усе воно виникло ніби випадково якось, штучно, зненацька. Усім смішно, і нам іноді самим смішно.

Я пам’ятаю дуже багато епізодів із життя, коли саме українці мене запитували про українську мову та літературу. Навіщо їх вчити, знати, читати, якщо вони не такі начебто цінні. Пам’ятаю, як працювала з людьми, які певних українських слів навіть не сприймали, бо вони начебто звучать недолуго. Пам’ятаю, як мені навіть казали, що тексти я краще пишу російською.

Сьогодні дехто переходить на українську, починає вивчати історію та заглиблюватися у твори українських письменників. Я не думаю, що це запізно. Просто – знову ж таки – усе нам дається дорогою ціною. І свобода, і життя, і навіть любов – до українського, до себе.  

Я ще ніколи не хотіла так сильно написати капслоком – PROUD TO BE UKRAINIAN. Здається, ці слова вросли в мене й відбилися на моєму серці як татуювання. Сподіваюся, що всі, хто досі не зумів відчути цю гордість, її відчують. Усі, хто досі хоче стати поляками, французами, іспанцями, італійцями, канадцями, віднайдуть свій дім і свою національність. Усі, хто не знає рідної мови, її вивчать. Оскільки, якщо чесно, я думаю, що після війни, у якій уже вбито, зґвалтовано та понівечено так багато невинних людей, ми не маємо навіть права хоча б раз – хоча б на мить! – засумніватись у фразі – а насправді позиції – PROUD TO BE UKRAINIAN.

Кажуть, треба пройти довгий шлях, щоб прийти до себе. Може, ми, українці, зараз цей шлях нарешті завершуємо?

29

Сьогодні вночі у своєму готелі ввімкнула українські пісні. Що цікаво, за стіною хтось слухав «Ой у лузі червона калина похилилася», гімн цієї війни. Як багато українців скрізь, правда? Я ж хотіла послухати народні.

Галю, ж моя Галю,
Дай води напиться,
Ти така хороша –
Дай хоч подивиться.

Ти не лякайся, що ніженьки босії
Вмочиш в холодну росу.
Я тебе, вірная, аж до хатиноньки
Сам на руках однесу.

Чорнії брови, карії очі,
Темні, як нічка, ясні, як день.
Ой очі, очі, очі дівочі,
Де ж ви навчились зводить людей?

Чом ти не прийшов, як місяць зійшов,
Я тебе чекала.
Чи коня не мав, чи стежки не знав,
Мати не пускала.

Як ти проходив нашим садом,
Я задивилась на твій стан.
Стояла довго під вербою,
Поки вечірній спав туман.

Черемоша грали хвилі,
Сумували очі сині,
Тільки вітер на соснині
Сумну пісню вигравав.

Українські народні пісні (чи авторські пісні, що стали народними) — це найвищий рівень зворушливості, по-моєму.

30

Місто, яке подарувала спокій, безпеку та мирне небо під час війни, уже ніколи не буде чужим. Дякую тобі, Варшаво! За весну, за естетику, за прогулянки-медитації. Ніколи б не подумала, що мені з тобою буде так добре та затишно.

Варшаво, я приїхала до тебе на кілька тижнів, а лишилася на 1,5 місяці. Хотілося бути недалеко від дому, щоб мати можливість повернутися в будь-який день. Ти сама знаєш: щотижня я збиралася їхати до Києва, щотижня дивилася квитки на потяги-автобуси, щотижня лишалася. А ти й не була проти, ти й далі приймала мене і далі відкривала мені свої місця.

Я жила в твоїх готелях, їздила безкоштовно твоїм транспортом, вивчала твої вулиці, визначні пам’ятки, музеї та парки. Сиділа годинами у твоїх кав’ярнях, працювала в них, вчилася чи просто споглядала твоїх людей. Насолоджувалася твоєю Віслою, музеєм Шопена і твоїм теплом. Задивлялася на твоє відбудоване старе історичне місто, яке так нещадно зруйнували під час Другої світової війни, і так само милувалася твоїми новими скляними хмарочосами. Іноді мені здавалося, що я лишилася сама-самісінька на всій Землі, але ти мене підтримувала і втішала, коли мені ставало надто важко наодинці з собою.

Рада безмежно, що в мене цього року з’явилася така класна подружка, подружка-ціле місто. Це ж треба, як мені пощастило. До зустрічі, люба!

31

Я їду додому!

32

Відчуття, коли після проходження митниці ти бачиш табличку зі словами «Ласкаво просимо в Україну!», нереальні. Я нікому не бажаю пережити такий досвід, але, дійсно, під час війни ці відчуття – якийсь раніше незвіданий космос.

33

Дорога додому була складною. Бажаною, але складною.  

По-перше, люди, що сиділи поруч, постійно обговорювали Україну, порівнювали її з Польщею, показували у вікні один одному недоглянуті поля та голосно нарікали, що Україна – не Європа. Це мене дратувало. Знову ті самі граблі. Знову тут усе не таке, як десь. Можна подумати, що в нас зараз багато вільних рук, можна подумати, що в нас зараз не воюють і вмирають. Я, звісно, не втручалася в розмови; виховувати людей, сперечатися з ними, доводити щось – не мій стиль. Але я була вражена тим, що деякі українці повертаються додому з такими думками.

По-друге, нам довелося їхати Житомирською трасою, яка дуже постраждала в перший місяць війни. Будинки були пошкоджені чи зруйновані. Наприклад, один великий готельний комплекс повністю згорів – страшне видовище, в іншої будівлі (мабуть, магазину) зяяла велика дірка посередині, невеличкі хатки якось похилилися чи вросли в землю, білборди просто валялися в траві, при дорозі ще стояли протитанкові їжаки та розміщувалися блокпости із сітками та мішками із піском. Скрізь були помітні сліди обстрілів і вогню. Скрізь. Я ще тоді зловила себе на думці – може, все-таки їхати до Києва зарано – і відразу відігнала її від себе – ні, не зарано, я поверталася додому, бо так відчула.

Що б не сталося далі, яким би знову не був розвиток подій, я все робила правильно. Не тому, що варто чи треба, а тому, що щиро.

34

Ось і Київ. Порожній, поранений, травневий. Ну привіт, улюблене Місто! Скучив за мною?

35

Третій день літа. Київ дуже гарний. Хочеться гуляти, пити каву на терасі, їсти сирники, зустрічати світанки і говорити про щось неважливе з найближчими. Але це все триває недовго. Звучать сирени. Новини витають у повітрі. На Михайлівській площі стоїть спалена російська техніка. Я спеціально підійшла подивитись і наткнулася на ракети, ті самі, які майже щодня летять на територію України, щоб вбивати.

Я не знаю, як це описати. Запитання «Чому це з нами відбувається?» мене досі мучить. Ми так багато пережили за ці 100 днів війни, так багато всього побачили, так багато дізналися, хоча, якщо так подумати, це «багато» — мізерний відсоток, бо буде ще більше.

Я дуже-дуже вірю в перемогу і в нас! Але треба час. І терпіння. Багато часу насправді. Багато терпіння насправді. Тому просто напишу наостанок: тримаймося, тримаймося до кінця, українці!

Ці замальовки – спроба відрефлексувати весну 2022 року, коли мені довелося зіткнутися з найстрашнішим періодом у житті – повномасштабним вторгненням Росії в Україну та буквально на собі відчути, що таке – війна. Тоді мої емоційні гойдалки набирали таких обертів, що переживання всередині себе тримати або зовсім не вдавалося, тому вони виливалися на папір якимось дивним безкінечним потоком із слів і сліз, або ж застрягали в горлі – через що їх треба було силоміць із себе виштовхувати, аби лишитися в здоровому глузді. З цих причин можна помітити в текстах різний час (то теперішній, то минулий) – саме так і створені були ці мініісторії: одні – в моменті, інші – згодом.

Я довго думала, як теперішній і минулий часи узгодити між собою та зробити мою розповідь гармонійною, більш правильною та більш літературною. Але потім вирішила лишити так, як є, бо в такий спосіб мої голі тексти будуть найчеснішими.

Дуже важко бути художником під час війни, тому редагування зайняло в мене ціле літо. Ціле літо, яке теж насправді було сповнене жахіттями й нелюдськими подіями, я відпускала весну-2022 і, відверто кажучи, не впевнена, чи вдалося мені це зробити до кінця. Надто важкий, надто унікальний досвід. Референсів, як це пережити, в нас немає. Так, звісно, війни точаться з давніх-давен, але уроки людством не засвоюються, і щоразу – це шок, смерть і трагедія, до яких підготуватися неможливо. А ще деякі держави замість розвитку своїх економіки, культури та освіти інвестують у зброю, щоб захоплювати більше і вбивати більше – чоловіків, жінок, дітей. Таке враження, що прогрес часом – це регрес. Як глобально та розумно це пояснити, не знаю. Можу лише ділитися своїми думками, а точніше – текстами, а ще точніше – короткими чуттєвими замальовками, написаними через лють, силу, слабкість, агресію, ненависть, страх, гордість, сміливість і любов, звісно.

Авторка та редакторка: Олена Потіха