Let me introduce Анастасію Арьє, психологиню, письменницю та співвласницю естетичного та надзвичайно приємного (перевірено на собі!) кантрі-клубу «Тиша» в Карпатах. З Настею ми поговорили про те, яка зараз ситуація із психотерапією в Україні, як обрати досвідченого, професійного та свого спеціаліста та чому варто звертатися по допомогу, навіть якщо наша психіка завжди прагне до самозцілення.

***

Насте, поділись, будь ласка, що саме тебе привело в психологію. Наскільки розумію, це був певний шлях. Яка в тебе спеціалізація?

У мене два заходи в психологію. Перший — після школи, коли, власне, я обрала професію психолога і вступила до КНУ імені Тараса Шевченка. У 2012 році я захистила диплом магістра за спеціалізацією «Психологія особистості» та завершила навчання. Роботу чи додаткову спеціалізацію шукати не поспішала, бо було багато шансів, що чоловікові запропонують релокацію в іншу країну. Попрацювала психологом у приватній школі — і швидко зрозуміла, що це не моє.

У 2013 році раптово помер мій тато. Я довго горювала, випала майже з усіх соціальних процесів і стосунків, закинула і блог, і хобі. Пізніше я стала мамою, а потім з маленькою донькою ми переїхали в Карпати будувати сімейну справу (мініготель). Цей час став випробуванням для шлюбу, і ми його не подолали. Чоловік повернувся до Києва та подав на розлучення. У кризовий момент, ще до розриву, я звернулася до психотерапевтки. Терапія стала опорою тоді, коли, здавалося, руйнувалося все, що було важливим для мене і у що я вірила. Є думка, що практики, ЯКІ допомагають, — це часто люди, ЯКИМ допомогло, і я погоджуюсь. Я — та, кому допомогло. І та, хто хоче і може допомагати іншим. Коли я відчула, якою цілющою може бути робота зі спеціалістом і коли моє життя більш-менш стало на колії, я наважилася на повернення до професії. Це було влітку 2021 року.

Тоді я взяла дві навчальні програми, щоб освіжити навички консультування та дізнатися більше про побудову етичної практики. З осені 2021 вступила до КГУ на 1 ступінь підготовки гештальт-терапевтів, а в грудні до мене прийшли перші клієнтки. Так я і планувала: консультувати і протягом чотирьох років стати гештальт-терапевткою. Війна внесла корективи – я вирішила не продовжувати підготовку в цьому напрямі (оскільки обирала його в мирний час), а взялася за навчання із травматерапії. Тож зараз я – консультуючий психолог, а після сертифікації стану травматерапевтом. Це не означає, що я буду працювати тільки із травмованими людьми, ні. Спеціалізація додає мені розуміння та інструменти, як дбайливо обходитись із психологічними травмами та допомагати людям зцілитися.

У тебе дуже цікава історія (і особиста, і професійна). Як це – бути одночасно співвласницею кантрі-клубу «Тиша» в Карпатах, письменницею та психологом?

Звучить потужніше, ніж є насправді =) Я більше відчуваю себе адміністраторкою, всі бронювання-передоплати-дзвінки та переписка з гостями — мої. І на місці часто теж спілкуюся, заселяю, відповідаю в чаті.

Бути співвласницею сімейного бізнесу означає бути залученою у процеси, не всі з яких цікаві чи приємні. Брати кожен негативний відгук (навіть неадекватний) близько до серця. Приймати важкі рішення, намагаючись врахувати власні потреби та потреби гостей. І не мати вихідного від цього.

Війна вдарила і по клубу теж, такого року в нас ще не було. З погляду бізнесу це, найімовірніше, неправильно та непрофесійно, але особисто я відчуваю неможливим запрошувати людей в гості, розвивати соцмережі, рекламувати наше місце, коли серця українців щемлять від болю та горя і навіть ідея про відпочинок здається недоречною. Від початку війни до цього моменту я вижала із себе лише 7 публікацій. І кожна з них далась мені з відчутним зусиллям.

Про письменництво… Любов до нього я втамовую у своєму блозі, з 2017 до 2022 року я вела авторську колонку в рубриці «Натхнення» для порталу EVA Blog про стосунки, саморозвиток і психологію. До свого 30-річчя в 2019 році я дописала та опублікувала першу книгу — якраз про «карпатський» період, переїзд із Києва та перший рік життя в горах, будівництво клубу «Тиша» (тоді ще NATRAVE) і залаштунки здійснення мрій. Впевнена, що це не остання моя книга, але остання російськомовна. Маю ідеї для двох книг, але поки що вони живуть лише в щоденнику.

Здається, що ти поєднуєш усі свої професії в одному місці – у клубі «Тиша». Можливо, є якийсь зв’язок між цими ролями?

Я повернулася в Карпати восени 2021 року і планувала їхати до Києва ближче до осені 2022 — моя донька мала б іти там у перший клас. Через повномасштабне вторгнення я вирішила, що не хочу ростити дитину під сиренами та обстрілами, та й сама не хочу так жити. Вибір був простий: оренда + небезпека в Києві або своє житло + відносна безпека в Карпатах. Тому місце, в якому поєднані всі мої ролі, частково вимушене. Мій ідеальний довоєнний варіант — це життя в Києві та можливість приїжджати в Карпати побути в тиші, подихати гірським повітрям, уповільнитись. А зараз ідеального і не існує, вчуся бути з тим, що є.

На початку повномасштабної війни ти зробила допис в інстаграмі, що готова надавати безкоштовні психологічні консультації українцям. Який був відгук?

Шалений! Це мій найпопулярніший допис: за кілька днів його зберегли 105 разів, поширили 217 та вподобали 274. До мене тоді звернулася 21 людина, я провела близько 40 консультацій (плюс робота з моїми клієнтками, які прийшли до війни). Дехто отримав 2-3 безкоштовні сесії, виявив бажання залишитись у тривалій роботі за оплату. Я відчувала себе на своєму місці, робота та допомога іншим сприяли тому, що я й сама трималася та відчувала себе потрібною. Так я зрозуміла, що готова розширювати та зміцнювати практику і що рішення повернутися до професії було правильним.

З якими запитами до тебе сьогодні звертаються українці? Чи можеш ти сказати, що в нас прослідковуються однакові травми? Чи все ж таки в кожного індивідуальна історія?

У всіх різні історії і ставлення до свого досвіду, різні цінності і прагнення. Я помічаю, що, наприклад, частина «дорослих» проблем і сумнівів у собі тісно пов’язані з дитячим досвідом, зі стосунками з батьками. Одна справа — читати про це в дослідженнях, інша — чути біль і страждання, які породжені в дитинстві й тягнуться аж до сьогодні. Приблизно половина моїх клієнток вимушено опинилася за кордоном, тож запити частково пов’язані з адаптацією, горюванням за втраченим, пошуком себе, «провиною вцілілого».

Три головні теми, якими пронизана моя робота, це: стосунки з іншими (у широкому сенсі, не тільки з партнером або партнеркою), сильні емоції та почуття, пошук і розбудова нових сенсів.

Як стосовно чоловіків? Чи приходять вони зараз на консультації?

Так, приходять. У моїй практиці їх значно менше, ніж жінок, приблизно 20%. А, наприклад, у моєї подруги та колеги співвідношення чоловіків і жінок – приблизно 50/50.

Загалом змінилося щось у нашому ставленні до психотерапії? Є позитивні тенденції, на твою думку? І чи пов’язано це лише з війною?

Позитивні тенденції є, і війна, можливо, стала потужним поштовхом для когось звернутися по допомогу, але справа не лише в ній. І я сама, і колеги багато роблять для популяризації турботи про ментальне здоров’я. Вони ведуть блоги, подкасти, розповідають про те, як усе працює, про свій досвід – це, на мою думку, позитивно впливає на ставлення до нашої професії. І, звичайно, особистий досвід когось, кому довіряєш, мотивує людину наважитися звернутися до психолога. Упереджень стає менше, а обізнаності — більше. Не виключаю, що це лише в моїй інформаційній бульбашці так, можливо, досі є люди, які вважають, що «до психолога ходять лише психи чи слабаки» або «я краще безкоштовно подружкам розповім про свої проблеми, навіщо мені платити незнайомцю».

Як знайти свого психолога/психотерапевта? На що варто звертати увагу, довіряючи своє ментальне здоров’я іншій людині?

Як знайти. По пунктах:

1. Поцікавитися в друзів або підписників у соцмережах, чи може хтось порадити спеціаліста. Якщо так, з дозволу людини трохи розпитати про цей досвід: як це було, чи задоволена людина, що їй дала ця робота.
2. Цей пункт витікає з першого. Запитати: «Кого з психологів ви читаєте?». Інколи люди не мають власного досвіду роботи з психологом, але читають пару блогів і можуть сказати: «Читаю цю і цього, цікаво, корисно».
3. Погуглити чи пошукати в інстаграмі за запитами «психолог», «психотерапевт». Поспостерігати, що людина транслює, про що і як пише, чи проводить ефіри. І прислухатися до себе, своїх відчуттів. Як вам те, що лунає? Просто на рівні подобається-не подобається, тут глибокий аналіз навряд чи можливий. Але перше враження може дати певну опору: до кого мені хотілося б наблизитися, хто байдужий, від кого хочеться віддалитися.

На що звернути увагу, довіряючи своє ментальне здоров’я іншій людині: на освіту і професійну підготовку (1) та на власні відчуття від взаємодії з нею (2). Якщо є рекомендації знайомих, це буде додатковою перевагою.

Трішки детальніше. Зазвичай дипломи та сертифікати спеціалізації є на сайті експерта або в збережених, якщо йдеться про акаунт в інстаграмі. Якщо ні, то немає нічого дивного в тому, щоб попросити спеціаліста їх показати. Диплом має бути державного зразка за певним напрямом підготовки.

Наказ МОЗ України від 15.04.2008 чітко визначає осіб, які можуть застосовувати методи психологічного і психотерапевтичного впливу як професійну діяльність (пункт 5). Нас цікавлять перші три:

1. Психолог — фахівець, який має повну вищу освіту за напрямом підготовки «Психологія» (магістр, спеціаліст).
2. Лікар-психолог — фахівець, який має повну вищу освіту (магістр, спеціаліст) за напрямом підготовки «Медицина», спеціалізацію за фахом «Медична психологія».
3. Лікар-психотерапевт — фахівець,  який має повну вищу освіту за напрямом підготовки «Медицина», спеціалізацію за фахом «Психотерапія».

Якщо в людини є диплом спеціаліста чи магістра за напрямом підготовки «Психологія» + сертифікація психотерапевта в певному методі (КПТ, гештальт-терапія, схема-терапія, транзактний аналіз, аналітична психологія тощо) — дуже добре. Якщо немає, але вона навчається і це прозора інформація (у такому разі експерт пише або говорить про себе: інтерн КПТ, гештальт-терапевт/схема-терапевт/травматерапевт тощо на навчанні!) – теж добре. Молоді спеціалісти (тут не про вік, а про початок практики) зазвичай сумлінні, дбайливі та ще не встигли вигоріти, тож є багато шансів, що робота буде плідною. І вартість їхніх послуг менша за вартість сесій досвідченіших терапевтів.

Сертифікати про відвідування конференцій або тематичних вебінарів теж плюс, але варто розуміти, що хтось міг зануритися в матеріали і взяти від заходу максимум користі, а хтось – оплатив участь і отримав сертифікат.

Що ще важливо і про що можна запитати:

1. Чи відвідує психолог власну терапію? Спеціаліст має піклуватися про те, щоб не змішувати особисті процеси з процесами клієнта, тому особиста терапія є обов’язковою. Психолог не повинен перебувати постійно в терапії — час від часу нормально робити паузи, пробувати різні підходи та формати (індивідуальний, груповий, офлайн або онлайн). Але, якщо на запитання про особистий досвід у терапії фахівець відповідає «мені не треба в терапію» або ж уникає конкретики у відповіді, це має насторожити.
2. Чи відвідує супервізію? Періодична робота із супервізором (досвідченішим колегою) – важлива умова ефективної приватної практики. Залишатись у вакуумі лише своїх робочих випадків, не отримувати зворотного зв’язку від колег, не мати можливості розділити певні складнощі або відчуття – це не ок, на мою думку.

Я публікувала у своєму блозі текст про 12 ознак непрофесійності, кому цікаво дізнатися про це більше — будь ласка, читайте тут.

Також, звичайно, коли ви візьмете 1-2 або більше сесій, прислухайтеся до себе. Чи є у вас відчуття, що психолог вас чує та розуміє? Що до вас і того, що ви говорите, ставляться з повагою? Якщо ви щось пояснюєте або не згодні з чимось, що сказав психолог, чи готовий він це почути та включити в роботу? Чи відчуваєте ви довіру до цього спеціаліста? Чи можете привносити якісь свої незручні прояви? Якщо відповідь на ці запитання – «ні», не поспішайте відмовлятися від роботи, спробуйте обговорити – іноді це може поглибити процес і вивести його на новий рівень. Якщо такого не відбувається – сміливо йдіть.

Важливо розуміти, що процес психотерапії буває дискомфортним і може викликати сильні почуття суму, провини, сорому, хвилювання, гніву, розчарування, самотності тощо. Під час сесій клієнт може згадувати неприємні події або події, які травмували, після чого неприємні відчуття зберігаються ще кілька днів. Це, з одного боку, нормально, з іншого – може виникати бажання піти і не повертатись. Я захоплююся своїми клієнтами, які щотижня на 50 хвилин опиняються face to face зі своїм болем без можливості відволіктися від нього, але не кидають роботу. Тому стереотип «до психологів звертаються лише слабаки» мене смішить.

Яку допомогу у психолога/психотерапевта клієнт НЕ отримає?

У більшості випадків клієнт не отримає готових порад, як діяти чи не діяти в певній ситуації, як «правильно» і «неправильно». Ми не працюємо з тими, хто не прийшов до нас — тобто із запитами «зробіть щось із моїм чоловіком, щоб він був таким і отаким» або «нехай мама перестане говорити оце і оте» — не до нас. Люди інколи очікують, що психолог «відремонтує» інших, від кого вони страждають, але в такий спосіб це не працює.

Як наважитися на консультацію із психологом/психотерапевтом, якщо в тебе досі багато упереджень/страхів/сумнівів з приводу цих професій/такого виду лікування?

Ох, це запитання на мільйон! Якщо у вас перелом ноги, то ви звертаєтеся до травматолога. Вас оглянуть, зроблять знімок, накладуть гіпс, можливо, призначать знеболювальне – і якийсь час ви будете ходити з милицями. Чи зростеться кістка, якщо не піти до травматолога? Так. Але з професійною допомогою цей процес пройде легше + у вас буде більше шансів на повне відновлення і «правильне» зростання. Так само і з терапією.

Психіка завжди прагне до самозцілення, тому багато людей обходяться власним ресурсом для подолання криз. Але якщо ви відчуваєте, що самому важко перебувати в якомусь стані, приймати рішення, витримувати сильні емоції, то чому б не полегшити собі процес і не розділити його з кимось? Або ж якщо справа стосується депресії, сильної тривоги, порушення сну, нав’язливих думок і рухів, панічних атак та інших феноменів, що відчутно погіршують якість життя, — навіщо обирати страждати замість допомогти собі?

Педіатр моєї доньки під час обговорення вакцинації якось сказала: «Якщо можна не хворіти, краще не хворіти». Приблизно так само я думаю про роботу із психологом: «Якщо можна не страждати, краще не страждати». Або страждати не на самоті, бо самотність, на мою думку і з мого досвіду, посилює страждання. Хороший терапевт витримає тебе у твоїх стражданнях, почує твій біль, буде поруч і не руйнуватиметься від твоїх почуттів. Він буде за тебе та навчить тебе цього. Я вірю, що час лікує, якщо йому допомагати.

Упередження можна розвіювати, досліджуючи тему, розпитуючи тих, у кого вже є такий досвід. Інформації зараз достатньо, якщо прагнеш розібратися. І, звичайно, можна озвучити свої сумніви безпосередньо спеціалісту, обговорити все, що турбує, почути зворотний зв’язок і спиратися на нього.

У людини завжди є вибір. Коли вона нічого не обирає, вона обирає залишити все, як є.

Для інфо:

Сайт і блог Анастасії Арьє

Інстаграм-сторінка Насті

Сайт кантрі-клубу «Тиша»

Усі фотографії зробила Даша Самарцева

Авторка та редакторка: Олена Потіха