У новому спеціальному розділі розповідаємо про легендарних українців і українок, доля яких так чи інакше була пов’язана із Францією. Таких українців було багато. Як виявилося, аж надто багато. Однак про них ми або не знаємо толком нічого, або вони фігурують у різних джерелах як «російські» діячі та митці. Також цей розділ – наша особиста спроба відновити справедливість і наблизити українську культуру до європейської (у розумному сенсі!), зокрема до французької, яку з багатьох причин, на жаль, часто споріднюють із російською.

Розвінчуємо міти та просуваємо наших прекрасних людей!

У цій оглядовій статті представлені деякі імена українців у Франції 19–20 ст., щоб ви нагадали їх собі чи познайомились із цими неймовірними персоналіті (стаття буде розбита на кілька частин). Далі ж ми плануємо копати глибше та висвітлювати інфо об’ємніше, адже ще самі у процесі вивчення та дослідження.

Софія Яблонська (1907–1971)

Репортерка, мандрівниця, письменниця. А якщо коротко – безстрашна жінка з фотоапаратом!

Софія народилася на Галичині в сім’ї проросійського священника, який напередодні Першої світової війни вивіз дружину та дітей до Таганрога – здавалося б, яке життя мало скластися в цієї дівчинки із настільки традиційного середовища?

Однак після страшних років голоду та холоду і втрати одного із синів родина повернулася на Львівщину, звідки в 1927 році Яблонська вирушила підкорювати Париж. Там її, до речі, запримітив Володимир Винниченко, хоча дружби чи інших стосунків у них не склалося – оскільки дівчина не схилилася перед залицяннями маестро, він її почав критикувати, називаючи істоткою =)

Навчившись техніки фільмування, Софія отримала роботу кінорепортерки та стала свого роду тревелблогеркою та каналом Discovery для західного світу, зокрема і для Галичини. Спочатку вона здійснила мандрівку до Марокко (Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір), яку описала у своєму творі «Чар Марока». Опісля, повернувшись до Франції та підписавши контракт із товариством «Опторг Юнан-Фу», вирушила в навколосвітню подорож. Саме в ній Яблонська відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію, Нову Зеландію та Північну Америку (США, Канаду).

Цікаво пише Софія у своєму «Чарі Марока» про Марсилію, тобто Марсель:

«Я вийшла лишень на висоту зупинки, але тут уже рішила, що краєвид Марсилії з висоти ріжноманітніший та багатіший на вражіння за вид Парижа з вежі Айфля, чи то з даху найвищої малярської робітні на Монтмартрі».

Така вишукана українська, правда?

Життя Яблонської – мрія багатьох жінок. Не все в ньому було ідеально, звичайно. Трагедій і навіть залежностей вистачало. Але це життя було дуже яскравим. Що важливо, де б Софія не бувала, вона всюди розповідала про Україну, буквально малювала карту і показувала, що це не Росія, адже прагнула, щоб про її дім знали.

Нижче фото Софії, зроблені в мандрівках.

Серж Лифар (1905–1986)

Балетмейстер, танцівник, засновник Академії танцю при «Гранд-Опера»

Змальовуючи Париж у 20-х роках 20 століття, майже кожен починає згадувати Ернеста Гемінґвея, Гертруду Стайн, Френсіс і Зельду Фіцджеральд та інші відомі постаті. А чи знаємо ми українців, які жили у столиці Франції в епоху джазу?

Ось, наприклад, одним із них був Сергій Лифар, невимовно обдарований хлопець із Києва, якому в 17 років вдалося втекти від більшовицької влади в Париж і приєднатися до трупи Сергія Дягілєва. Досить швидко (хоча це і не було легко, довелося дуже багато працювати над собою, тому що Лифар не був професійним танцівником) Серж став зіркою балету, а ще бажаною персоною в богемних паризьких колах. Лифар особисто знав Пабло Пікассо, Жана Кокто, Сальвадора Далі, Коко Шанель, Марка Шагала та інших.

Після смерті Дягілєва Сержа запросили очолити балетну трупу «Гранд-Опера», якій він віддав понад 30 років свого життя. Без перебільшень, цей видатний українець відродив французький балет, а також ввів чимало театральних інновацій, які зараз вважаються базою. Наприклад, Лифар урівняв у правах чоловіків і жінок (раніше чоловіки в основному допомагали балеринам виконувати різні складні фігури), віддав належне кордебалету та вивів його з тіні, наказав вимикати світло в залі перед виставою, а також дуже прискіпливо працював з артистами, запровадивши для них щоденні тренування.

За час роботи в «Гранд-Опера» Сергій Лифар поставив понад 200 балетів. Балет «Ікар» – перлина творчості Лифаря, твір, дуже символічний для майстра, власне, його уособлення. Сергія часто називають українським Ікаром.

Протягом усієї своєї кар’єри Сергій мріяв привезти свою трупу в Київ і продемонструвати власний талант у рідному місті, однак навіть попри той факт, що зрештою його впустили в СРСР, поставити балет саме в Україні радянська влада так і не дозволила.

Що цікаво, Шарль де Голль, який дуже шанував Лифаря, пропонував йому французьке громадянство, однак Сергій відмовився, наголошуючи на тому, що він родом із Києва.

Марко Вовчок (1833–1907)

Справжнє ім’я – Марія Вілінська. Письменниця, перекладачка

Марко Вовчок була, як її називають, українкою з вибору, а ще тією самою femme fatale, яка зводила з розуму чоловіків і яка змогла реалізувати себе аж у трьох літературах: українській, російській (на жаль, такі були часи) і французькій.

Народилася в Росії в дуже збіднілій дворянській родині. Навчалася у приватному пансіоні в Харкові. Після одруження з українським етнографом, фольклористом і дисидентом Опанасом Марковичем переїхала до України та після великої особистої трагедії (у неї помирає перша дитина) почала писати свої «Народні оповідання» українською мовою. Їх високо оцінив Пантелеймон Куліш і навіть вважав, що це він допоміг Марії Вілінській стати великою письменницею. Також є версія, що саме Куліш придумав для Марії псевдонім Марко Вовчок.

Тарас Шевченко теж був вражений творами Вілінської і навіть вважав її своєю наступницею, улюбленицею, творчою донею. Мабуть, уперше в історії жінка настільки впевнено пробилася в чоловічі українські літературні кола.

У якийсь момент Марко Вовчок їде за кордон, зупиняється в Парижі і за сприяння Івана Тургенєва, з яким у неї був роман, знайомиться із Жулем Верном. На Жуля Верна Марія справила таке сильне враження, що він їй зробив унікальну на той час пропозицію: усі його твори на російську мову мала право перекладати лише Марко Вовчок. Звісно, цією пропозицією Марія скористалася і стала ексклюзивною перекладачкою пригодницьких романів Жуля Верна.

Ба більше, саме в Парижі у співавторстві із видавцем П’єром Етцелем вийшла у світ її повість «Маруся», яка була згодом перекладена на кілька європейських мов і отримала премію Французької академії. Повість стала улюбленою дитячою книжкою у Франції, яку досить довго вивчали у школах (можливо, досі вивчають!).

Марія Башкирцева (1858–1884)

Художниця, скульпторка, письменниця

Родом із Полтавщини. Як донька заможного землевласника Марія Башкирцева могла просто насолоджуватися життям і горя не знати. Натомість – сумлінно працювала, вивчала живопис, філософію, мови та літературу, абсолютно не цікавилася світськими плітками, хоча була примхливою та розпещеною панянкою, любила своє тіло і себе, відвідувала парламент, а ще вела відвертий щоденник, який став зразком автобіографічної прози для багатьох наступних поколінь.

У дитинстві після розлучення батьків Марія разом із мамою та тіткою переїхала до Франції, а саме на Рив’єру – в Ніццу. У двадцять років стала визнаною художницею, оскільки вже тоді готова була малювати по 12 годин на добу та презентувати світу якнайбільше своїх робіт. Що важливо знати: Башкирцева – мало не перша жінка в історії, картини якої купив Лувр.

Марія дуже хотіла досягти успіху та постійно до нього йшла, імовірно, передбачаючи, що відведено їй небагато часу. Башкирцева пішла з життя дуже рано, у віці 26 років, через туберкульоз. Ось чому для неї було важливо все встигнути, спробувати себе в найрізноманітніших сферах, реалізуватися. Вона відкидала будь-які стосунки, тому що воліла творити та була надзвичайно амбітною. Навіть у своїх текстах вона закликала, щоб її опублікували, адже так вона могла б прославитися.

«Щоденник» Марії Башкирцевої був опублікований у 1887 році. Це другий виданий у Франції щоденник жінки. Відомо, що французька акторка Жульєт Бінош захоплювалася цією книгою та загалом мріяла зіграти Башкирцеву на початку акторської кар’єри.

Також цікавим фактом є те, що Марія якийсь час анонімно списувалася з Гі де Мопассаном, який уже тоді був реалізованим письменником, однак так і не зізналася йому, хто вона =)

Ресурси: статті/новини з відкритих джерел, ютуб-канал Шалені авторки, твір «Чар Марока» Софії Яблонської, онлайн-лекції Софії Безверхої, офлайн-лекції Анни Лодигіної, власні спостереження та висновки.

Фотографії: з відкритих джерел, книги «Теура. Софія Яблонська» видавництва «Родовід», зібрання Національного музею історії України.