Продовжуємо розповідати про видатних українців і українок, які опинилися у Франції з різних причин. Дивує, як багато наших людей проявили себе в Парижі та стали справжніми зірками в Європі, а згодом і в усьому світі. Такі українські митці та громадські діячі підло привласнювалися Росією, адже Україна не мала державності. І тільки зараз великою ціною ми повертаємо невідомі / відомі таланти в нашу культуру. Кожного та кожну варто знати!

Першу частину матеріалу читайте тут.

Зробимо невеличкий дисклеймер.
Звісно, не всі українці в еміграції позиціонували себе як українці. Дослідники та журналісти досі це вивчають і розбирають. Багато хто з наших за кордоном дійсно наприкінці 19–у першій половині 20 ст. (ну ок, не лише в цей період) асоціював себе частково чи повністю з Росією (або ж робив вигляд, що асоціює), часто послуговувався російською мовою, підтримував зв’язок із росіянами за кордоном і любив, наприклад, російську класику. Однак потрібно враховувати час і простір, у якому жили ці люди. А ще не судити їх за нинішніми критеріями, бо це дуже і дуже некоректно.

Переходимо до легендарних українців у Франції.

Варвара Каринська (1886–1983)

Дизайнерка, авторка сценічних костюмів для кіно та балету, володарка премії «Оскар»

Народжена в багатодітній заможній родині впливового купця та мецената Андрія Жмудського в Харкові, Варвара в дитинстві купалася в розкоші. Різнобічно розвивалася і, що цікаво, ще з малих літ шила та вишивала. Вела дуже активне насичене життя: вивчала право в Харківському університеті, працювала редакторкою газети, створювала унікальні колажі, а згодом відкрила власний салон для інтелігентної публіки, тому що дуже захоплювалась балетом і театром, а ще модельне ательє з пошиття одягу та школу вишивання. Тричі виходила заміж.

З приходом більшовиків до влади аристократична родина Варвари, звісно ж, одразу стала ворогом режиму. Аби втекти з країни, Каринська (Варвара до кінця життя носитиме прізвище другого чоловіка) пропонує наркому організувати виставку дитячої радянської вишивки в Німеччині. У такий спосіб вона покидає країну, зумівши вивезти унікальну колекцію церковної вишивки XII-XIII ст., коштовності, зашиті в капелюсі доньки, та гроші, сховані в книгах Маркса / Енгельса.

Після Берліна та Брюсселя Каринська осіла в Парижі, де прожила 9 років. Саме в Парижі Варвара познайомилась із Джорджем Баланчиним (Георгієм Баланчивадзе), одним із найвідоміших хореографів 20 ст., для балетної трупи якого почала відшивати костюми. Також вона попрацювала із Сальвадором Далі, Марком Шагалом і Жаном Кокто.  

Важливо знати: Варвара Каринська здійснила своєрідну революцію в історії балетного костюма, адже саме вона придумала сучасну балетну пачку. Відмовившись від каркасів і додаткових елементів, Каринська запропонувала використовувати велику кількість легкої тканини, яка б і створювала потрібний об’єм. Це стало проривом у світі балету.

Напередодні Другої світової війни Варвара їде до Лондона, а невдовзі – до Нью-Йорка, куди ще  раніше переїхав Джордж Баланчин і з яким вона в США відновлює творчу колаборацію. Це було дійсно успішне комбо. На запитання, у чому секрет його успіху, Баланчин завжди коротко відповідав: «Каринська!».

У США Варвара отримує замовлення з Голлівуду та створює безліч неймовірних костюмів для різних кінострічок.

У 1948 році саме за дизайн костюмів до фільму «Жанна д’Арк», який Каринська буквально врятувала, вона була удостоєна премії «Оскар».

Соня Делоне (1885–1979)

Художниця, дизайнерка, представниця ар-деко, засновниця художніх напрямів орфізму та симультанізму

Дослідники довго сперечалися, де народилася Соня Делоне (власне, Сара Штерн, а потім Сара Терк): на Полтавщині, Одещині чи в самій Одесі. Але нещодавно знайшлася копія її свідоцтва про народження, де чітко прописане місто Одеса.

Через родинні обставини маленька Соня зростала в родині дядька та тітки в Петербурзі, які були дуже залучені в культурне життя та мистецтво. Тому дівчина отримала виняткову класичну освіту вдома, потім поїхала навчатися живопису в Німеччину, а невдовзі (що природно та логічно) – в Париж, де й познайомилась із радикальною французькою молоддю та яскравими митцями початку 20 ст., як-от Пабло Пікассо, Марк Шагал, Гійом Аполлінер тощо. Також саме в Парижі вона зустріла своїх двох чоловіків.

Другим її обранцем став художник Робер Делоне, творчий союз із яким дуже визначив майбутню долю та роботу Соні. Разом із Робером вони заснували нові жанри в живописі – орфізм і симультанізм. Ці напрями абстрактного мистецтва (постімпресіонізму) вирізняються кольором (як центр картини), одночасним контрастом відтінків і ритмічністю. Як казала сама Соня: вона дала Роберу колір, а він їй – форму. Колір, до речі, Соня взяла з українських традицій, зокрема з української вишивки.

Коли Соня народила дитину, вона зайнялася домом і в такий спосіб дуже захопилася дизайном. Спочатку вона створювала речі для родини (наприклад, зшила ковдру для сина із різнобарвних клаптиків тканини (як печворк), адже (знову ж таки!) пам’ятала українські ужиткові речі, що теж лягло в основу її симультанного мистецтва), а потім до неї почали надходити замовлення. Так Соня успішно бере участь у виставках декору, розробляє моделі одягу та взуття, меблі, килими, силуети автомобілів, театральні костюми тощо і навіть відкриває власні бутики.

Цікавий факт: у 1925 році сукню Соні Делоне ілюструють на обкладинці британського Vogue.

Життя Соні було цікавим, продуктивним і насиченим. Вона дійсно стала визнаною мисткинею у Франції та у світі. Лувр, наприклад, присвятив їй цілу персональну виставку. Тож Делоне – перша жінка-художниця в історії, чия колекція робіт експонувалася у знаменитому музеї ще за її життя. Також Соню нагородили найвищою нагородою Франції — орденом Почесного легіону.

Кассандр (1901–1968)

Справжнє ім’я – Адольф Жан-Марі Мурон, живописець, театральний художник, плакатист, ілюстратор, графік

Народився в родині емігрантів у Харкові, але на початку Першої Світової війни з родиною переїхав до Франції, де й навчався в Школі образотворчого мистецтва.

Першою революційною роботою Адольфа Мурона став великоформатний плакат для меблевого магазину. Це було щось дуже оригінальне, експресивне та динамічне для комерційної справи того часу. Загалом цей постер приніс Адольфу (чи радше Кассандру, як він сам себе називав) славу та гроші. Тож у 25 років він заснував власну рекламну агенцію в Парижі та почав брати замовлення від різних брендів на кшталт Philips, Ford, Дюбонне (вино), транспортних і залізничних компаній тощо, розробляючи для них цікаві рекламні рішення. Також Адольф малював театральні афіші для «Гранд-Опера» і Театру Єлисейських полів.

Вигідні контракти просто сипалися на Кассандра, і на хвилі успіху він навіть попрацював з американським модним журналом Harper’s Bazaar, створивши 40 обкладинок в сюрреалістичному стилі. Ці обкладинки, до речі, в 1936 році вже експонували в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку. Коли Адольф відчув брак шрифтів, придумав власні. Шрифт Peignot, наприклад, був суперпопулярним, і його досі ототожнюють із французькою естетикою. 

Ну й найцікавіше. У 1961 році харків’янин Адольф Жан-Марі розробив той самий вічний і елегантний логотип для Yves Saint Laurent. Літери Y, S і L позначили засновника модного дому — Іва Сен-Лорана, а їхнє поєднання та переплетення – гармонійність і цілісність творчої концепції бренда. Логотип Yves Saint Laurent від Кассандра і сьогодні вважається шедевром і зразком дизайнерської майстерності.

Ресурси: статті/новини з відкритих джерел, відео на ютубі, офлайн-лекції Анни Лодигіної, подкаст Back to the Roots, власні спостереження та висновки.