Весна якось дуже надихає ділитися, тому нижче розповім вам про основні любові мого життя, які роблять мої будні-вихідні густими та наповненими.   

Американський фантаст Рей Бредбері у своєму есе «Як утримати та годувати Музу» писав про те, що всі наші захоплення важливі, навіть якщо на якомусь відрізку життя вони здаються смішними чи вже не актуальними. Так, звісно, з чогось ми виростаємо (це логічно, ми змінюємося), але все одно: наші любові роблять нас нами. Тому ніколи не варто соромитися того, що ми любимо (і кого теж насправді!). Усе, від чого наше серце б’ється частіше, привносить у наш світ щось дуже особливе (власне, привносить великий сенс), затримується всередині нас і насичує унікальним матеріалом, який потім виливається у творчість, роботу, рішення чи думки. Наші любові вирізняють нас від інших, формують, лікують, зшивають, зцілюють і роблять неповторними.

Про всі свої любові я, звичайно, писати не буду. Якщо так подумати, дещо з того, що я любила років десять тому, зараз викликає в мене здивування, але мені не соромно, адже це все – моє, і десь воно, звісно, повпливало на те, якою я є зараз.

Французька мова

Давня моя любов. Любов моїх шкільних і університетських років, так би мовити. Я дуже хотіла пов’язати свою роботу з французькою, але якось одразу з цим не склалося – і я закинула прекрасну мову Бальзака, Годара і Коко Шанель. Думала, назавжди, але вона мене знову знайшла. Під час ковіду я згадала всі свої емоції та відчуття, які переживала під час занять у Французькому інституті, і зараз знову займаюся la langue française.

Для майже всіх, кого я знаю, ця мова – нелогічна і дивна, а для мене вона – окремий світ, у якому так багато естетики й чуттєвості, що й словами не передати. Vraiment, c’est une sorte de magie !

Кіно та книги

Те, в чому можна знайти розраду будь-коли. Скажу чесно, з початку повномасштабної війни я читаю погано: повільно, довго, несконцентровано. Але все ж таки помалу читаю, бо це можливість віднайти опору. Книги – вони нетлінні, а отже, щось значиме та високе попри все ще існує. Ба більше, воно існуватиме завжди, і це любов.

З кіно те саме. Люблю передивлятися в кінострічках (навіть у деяких дуже популярних) окремі сцени, споглядати кольори та їхнє поєднання, плівковий ефект чи чорно-білі кадри, операторську роботу, одяг героїв і загалом образ, слухати їхні діалоги та вдивлятися в жести та міміку. І звісно, помічати мелодію. Як геніально підбирається музика до кіно та як геніально вона його ускладнює – неймовірно!

Вінілові платівки

Це моє дитинство. Скільки себе пам’ятаю, мене оточували вінілові платівки. Одне з перших моїх фото: я з вініловою платівкою. Ну як вони могли не стати моєю любов’ю?!

Танці

Танці – любов, тому що це легкість. Коли ти танцюєш, ти літаєш. Коли ти танцюєш вміло (де є одночасно правила та імпровізація), ти керуєш своїм польотом, і від цього ще краще.

Мушу визнати, що тільки танці, хоча я неодноразово приймала рішення ними більше НЕ займатися (little did I know!), нарешті витягли мене зі стану завмирання, в якому я знаходилася весь 2022 рік. А не танцювала я весь рік, бо думала, що це не зовсім правильно в нашій ситуації. Коли танці почали мені снитися, я здалась і пішла на сальсу. Усе, висновки робіть самі=) У книжці, яку я мрію колись написати, одна з моїх героїнь танцюватиме сальсу, тому що саме цей стиль став для мене і символічним, і рятівним, і надзвичайно близьким.

Одяг і прикраси

Одяг мене надихає. Я вже давно змирилася з тим, що його люблю, тому відмовилася від ідеї нічого не купувати. Єдине – я беру лише те, що мені дуже подобається. Це моє правило. Увесь мій гардероб – свідомий вибір (ну добре, майже свідомий вибір =), однак я дійсно стараюся носити все улюблене (вдома зокрема). Це абсолютно інші відчуття.

Ми живемо в ті часи, коли одяг потрібен нам не тільки для того, щоб зігрітися. Одяг – частина нашого стилю, образу та настрою, а прикраси – момент доповнення/завершення. Моя любов – це чорні жакети та білі футболки, речі в горошок, короткі топи, майки, бретонки, чоловічі сорочки, весь можливий льон на цій землі, джинси, відкрита спина, відкриті ключиці, іноді срібло, іноді біжутерія, чорні сукні, купальники і, звичайно, сірі спортивні штани =)

Море

Біля моря мені завжди добре. Усвідомила це ще в дитинстві. Прийняла й полюбила. Називаю себе амбасадоркою моря. Дуже б хотілося колись біля нього пожити. І ще – побачити океан.

Фотографія в усіх сенсах

Коли в мене безсоння, я листаю пінтерест. Звідти беру ідеї і для роботи, і для себе. Обожнюю фото в інстаграмі та найрізноманітніші застосунки для обробки. Обожнюю сама фотографувати. Це про творчість і бажання зафіксувати мить, яка більше не повториться.

Вважаю професію фотографа важливою та серйозною. Є світові кадри, від яких перехоплює подих, і є прості випадкові, які теж у саме серденько. Фотографи читають людей, природу, міста і бачать у них щось дуже-дуже виняткове.

Живопис

У цьому питанні я аматор. Просто люблю довго-довго споглядати картини в музеях. Здається, всередині тебе в цей момент відкривається якийсь новий вимір. Живопис – це естетика.

Ніколи не забуду, як навесні 2022 року у Варшаві відвідала камерну виставку Марка Шагала. Уперше тоді з 24 лютого відчула: мистецтво вічне, війна – ні.

Красиві речі

Про красиві речі писала вже неодноразово. Люблю, коли навколо мене гарно. Авжеж, так не завжди буває. Я б навіть сказала, що так буває досить нечасто. Але…

…якщо вміти абстрагуватися від усіх некрасивих речей і фокусуватися на красивих, твій особистий всесвіт і ти сам будуть набагато наповненішими та гармонійнішими. Ну і щасливішими, звичайно. І, по-моєму (по-моєму!), воно того варте.

Подорожі

Тут розписувати не буду, тому що з цим усе ясно. З будь-якої мандрівки ти повертаєшся трішки іншою людиною, оскільки їдеш за пригодами/враженнями, а насправді пірнаєш у себе. І це диво.

Тексти, які я пишу

Тексти, які я пишу, – це моя медитація, рефлексія та віддушина. Я щаслива, що всі мої робити-професії так чи інакше були і є пов’язані з текстом. Я щаслива, що можу ділитися написаним тут і в соцмережах.

Усе змінюється (світ, люди поряд, цінності, погляди), а мій текст як найбільша любов лишається зі мною. Коли мені погано, я пишу. Коли мені добре, я пишу. Слова на папері піднімають у мені бурі, космоси та всі можливі почуття. Якщо я колись зможу написати щось дуже глибоке та прекрасне, щось, що змусить хоча б когось повірити знову в близькість, дружбу, кохання, красу, взаємність, добро чи в себе, вважатиму, що прожила не дарма.

Наші любові роблять нас нами. C’est tout =)

Авторка та редакторка: Олена Потіха